Це стародавнє місто за свою довгу історію багато разів переходило з рук в руки, тому окрім сучасної назви воно називалось Apulum, Bălgrad, Karlsburg, Weißenburg, Gyulafehérvár, Erdel Belgradı. Було воно і столицею Трансильванії — а найбільше відомо за те, що саме тут 1 грудня 1918р. було проголошено про приєднання Трансильванії до Румунії.

Це місто — одне з семи великих міст землі Трансильванії, котра на німецькій мові називається Семиграддя (Siebenbürgen), і перше з цих міст, де нам вдалось побувати. Унікальною рисою всіх ціх міст є контрастне поєднання стародавніх пам’ятників архітектури із слоново-граціозною радянською забудовою, і ця риса в Альбі-Юлії прослідковується якнайкраще.

Центральна частина — фортеція або Cetate — у відмінному стані. Православний храм (доволі молодий — початку ХХ ст.) та територія навколо нього взагалі з іголочки. Реставраційні роботи йдуть повним ходом, біля стоїть щит із прапором ЄС, де до центів вказано які суми на що йдуть.

За стіною замка монумент, присв’ячений режиму Чаушеску і радянському режиму взагалі. Вражає.

A ще ми там зустріли от таку сумну коняку. Це поні, ростом десь сантиметрів 40.

На території фортеції великий постер обіцяв безкоштовний муніціпальний WiFi, якого нам знайти так і не вдалось.

В цій подорожі нам вдалося, нажаль, побувати не тільки на найкрасивішій дорозі в світі (Transfăgărăşan), а й витримати іспит найгіршою дорогою в світі. Два цікавих факти — коли ми в’їжджали в Болгарію, я був вражений якістю доріг (то була дорога Велике Тирново — Гурково — Слівен — Бургас — Созополь); і перед виїздом була фраза «нехай вам дорога додому не змінить позитивного враження про Болгарію». Зглазили, вобщєм.

В двох словах — якщо хочете комусь скривдити автомобіль, відправляйте його дорогою Слівен — Шумен — Карнобат — Бургас. Мі їхали (а точніше беззупинно перелазили через ями) ці 200 км шість (!) годин. Навігатор при будь-якому розкладі прямував нас на паром через Дунай в Сілістрі, ну і чомусь ми вирішили йому довіритись. Деякий час по автобану, потім через гірські перевали — ніщо не обіцяло лиха.

Щоправда ми згаяли багато часу шукаючи «вінєтку» на проїзд по Болгарських дорогах — на жодній заправці та в офісі в Созополі нам казали вінетка няма — тобто їх не було. А от знаки що тут потрібна вінєтка, і місцева поліція — були. Знайшли її аж в Бургасі, на великій заправці OMV — і там вперше нас підвів навігатор, спрямувавши на виїзд назад на трасу через двори в тупик.

Старбакс

Зате із цими блуканнями ми десь о 8 ранку опинились біля торговельного центру, де значився напис «Старбакс». І тут в охоронця ми дізнались по такий парадокс — Старбакс працює з 8:00, а ТЦ, де він знаходиться — з 8:30. Охоронець, доречі, глянувши на українські номери машини перейшов на російську (гаварі парускі, дарагой), і запропонував нам випити каву десь в іншому місці, бо кафе тук у нас многа. А дізнавшись, що ми приїхали саме в Старбакс, розвів руками, а потім раптово вирішив провести через чорний хід прямо в кафе. Тому, коли ТЦ відкрився, ми, вже скуштувавши відмінної кави, прямували в бік України.

Спочатку був автобан. Потім була нормальна по українським міркам дорога. А далі почалось — дорога стала пуста, ГПС впевнено показував повороти, знаки рекомендували знизити швидкість, я мужньо оминав ями. Тут на зустріч виїхали дві машини з українськими номерами — водії нервово чіплялись за кермо, очі були розплющені, їхали не більше 20. Коли ями стали на всю ширину дороги, я напевно прийняв такий самий вигляд. Спочатку я думав що цей жах зараз закінчиться (Євросоюз жеж!). Потім я думав що після Шумену буде краще. Потім я тільки перелазив через ями. Вони закінчились за ~30 км перед Сілістрою — спеціально заздалегідь, щоб їдучим в зворотньому напрямку машинам не мало сенсу вертатись. Доречі, на цій дорозі ми зустріли багато українських, російських та молдавських машин. Думаю всі вони проклинали свої ГПС.

Паром Сілістра-Келераш

Коли ми спитали на кордоні в українців що там з паромом і чи можливо там розрахуватись карткою — відповідь була «там цивілізації — нуль, яка картка!». Так от, паром (а точніше паромна переправа) — це така сукупність невідомо як тримаючихся на плаву металевих конструкцій, що в змозі за 25 лей переправити з одного на інший берег Дунаю машини та фури. При тому все супроводжується нереальним бардаком — машинами при заїзді та виїзді ніхто не керує, між щільно напакованими авто снують якісь діти, капітан з будки зі штурвалом на когось голосно кричить на румунській, а сортир — то тупо іржава кабінка із діркою в Дунай.

Оплату, доречі, приймають тільки в румунських леях готівкою, і якщо цього не знати (а про це ніде не написано), то тобі проштампують паспорт і все, гуд бай — всі обмінники лишились за кордоном. А для тих, хто все ж додумався спитати у прикордонників — перед кордоном снують кідали і міняють по невигідному курсу (ще є підозра що можуть впарити фальшиві леї, бо нам дали дві ну дуже різні десятки, але повезло — паром відправлявся, була черга і ретельно на гроші не дивились).

Келераш, доречі, це місто, схоже за структурою вулиць на київський Поділ — все строго квадратично та односторонньо, а от ГПС цього не знає.

Далі пряма дорога на Галац і на румунсько-молдавський кордон — прямо, в цілому номально, із деякими нюансами в вигляді старого шматка дороги на виїзді з Брейля, котрою вже ніхто не їздить, бо роздовбана вщент, а ГПС іншої не знає. Спіймали тут ще одну серйозну яму.

Кордони

Румунсько-молдавський кордон — знов таки самий бардачний кордон. Молдавани зажигають. Самі шлагбауми відкривать-закривають, лізуть з однієї черги в іншу, набиваються в зону контролю по двадцять машин (хоча можна по одній). Трохи не встиг — все, перед тобою вже впхались із сусідньої черги. Бувалі українці стають в чергу для ЄС, там спокійніше, а от ми опинились безпосередньо в вирі подій — так, що прикордонник особисто нас провів вперед — напевно жалісно було на нас дивитись.

Молдавський кордон — розмовляють російською, беруть 20 грн екологічний збір. Або 2 євро. Або 25 молдавськи лей (що значно дешевше). Нам повезло, бо кажуть банк на кордоні закривається на перерву, і приходиться чекати. А от дорога на Болград по Молдавії — це американські горки, з погіршеним покриттям. Я навіть не розумію, як там фури їздять.

Прикордонник на українській митниці вибачився, що нам доведеться чекати хвилин 7, бо перевіряють автобус. Також на українському кордоні є шипи на в’їзді та виїзді — так що ворог не пройде, можна спати спокійно.

По дорозі в Одесі є дві А-ля-Мінути: на окружній та на виїзді на Київ. Загалом від Одеси до Умані дорога ідеальна, жодного білого населеного пункту. Далі до Києва — покриття так собі, але до того можна відноситись спокійно, якщо хоч раз в житті проїхати тією жахливою дорогою в Болгарії.

Сanon EOS 40D, Sigma 10-20mm f/4-5.6 [1/250, 10mm, f/11, ISO 100] (RAWTherapee + GIMP [cross-processing]).

Ще не Трансфагараш, але цікавий з точки зору керування авто карпатський серпантин — до нього була однополосна тянучка з фурами і короткими обгінними ділянками; а тут, на крутому підйомі, раптово дві полоси вгору, і можливість обійти всі ті повільні транспортні засоби. Кондиціонер на «off», педаль до упору, і обидві машини із українськими номерами попереду, навіть випередивши нестримний поляцькій Матіз. Проте першість була одразу «профоткана», бо вид з маленької паркувальної зони зверху відкрився неймовірний.

Цей перевал знаходиться тут: 47.462799, 25.353270, на трасі E58 і є кордном між румунською Буковиною та Трансильванією.

Canon EOS 40D, Sigma 10-20mm f/4-5.6 [1/250, 10mm, f/11, ISO 100] (RAWTherapee + GIMP [cross-processing]).

Скачати обої/тло робочого столу 1680×1050: Алуштинська долина / Південна Демерджі — Крим, Україна

Canon EOS 40D, Sigma 10-20mm f/4-5.6 [1/160, 20mm, f/14, ISO 400]

Енгельберг, Швейцарія | Погана погода, який тим не менш не вдалось зіпсувати катання, за всіма відомими законами Мерфі вирішила показати нам трошки краєвидів. Звісно тоді, коли ми вже зібрались від’їжджати. Ну хоч так.

Зате ми в той день придбали місцевого пива в якомусь  ТРЦ в Люцерні, а згодом, через годину, в Базелі на нас чекала тепла вечеря від mutafian.com із традиційними сирними стравами.

Canon EOS 40D, Sigma 10-20mm f/4-5.6 [1/250, 15mm, f/14]

Гора Тітліс, Енгельберг, Швейцарія | Швейцарська турбота про тих, кому з-за погоди не пощастило побачити чарівні краєвиди з висоти 3 238 м.н.р.м. Просто треба змахнути сніг рукавицею, та, старанно тримаючись за сталевий паркан (щоб не знесло шаленим вітром), побачити те, від чого всі тут мають втрачати глузд. Головне стримувати обільне слюнєпускання, бо бурульки наростуть миттєво, й попри всі закони тяжіння…

Canon EOS 40D, Sigma 10-20mm f/4-5.6, 1/320, f/10 (Більша версія на Picasa Web Albums)

Інколи просто дух захоплюючі місця знаходяться прямо під боком. Ну майже прямо — 230 км від Києва. Черкащина, р. Гірський Тікич. Рівно всередині села Буки.

Canon EOS 40D, Sigma 10-20

Я їду на BarCamp Caucasus 2008. На інших подивитись, себе показати. Про 2.0 потриндіти. Буду розповідати там про високі наванатаження (презентацію на наступному тижні опублікую), сподіваюсь між іншим пити Боржомі, їсти шашлик та фотографувати гори.

Організатори начебто обіцяють WiFi, тому спробую ділитись свіжими фотками та враженнями. В п’ятницю вилітаємо, у понеділок ввечорі буду в Києві. Доречі їдемо разом зі Славою.

It became much warmer outside — about 0°C — in comparison to beginning of the week (-15°C). And with all this warm became well-known feeling of spring arrival — so, for almost 6 years Spring has been the synonym of Crimea for me. And, for just a moment, I’ve felt the touch of warm wind — like that, Crimean wind; and this wind woke up feelings of staying on the top of mountain, feelings of warm spring sunshine and small pieces of snow…

I think it should be great to visit at 8th March one of old well-known mountains…