Lyncis.info

В цій подорожі нам вдалося, нажаль, побувати не тільки на найкрасивішій дорозі в світі (Transfăgărăşan), а й витримати іспит найгіршою дорогою в світі. Два цікавих факти — коли ми в’їжджали в Болгарію, я був вражений якістю доріг (то була дорога Велике Тирново — Гурково — Слівен — Бургас — Созополь); і перед виїздом була фраза «нехай вам дорога додому не змінить позитивного враження про Болгарію». Зглазили, вобщєм.

В двох словах — якщо хочете комусь скривдити автомобіль, відправляйте його дорогою Слівен — Шумен — Карнобат — Бургас. Мі їхали (а точніше беззупинно перелазили через ями) ці 200 км шість (!) годин. Навігатор при будь-якому розкладі прямував нас на паром через Дунай в Сілістрі, ну і чомусь ми вирішили йому довіритись. Деякий час по автобану, потім через гірські перевали — ніщо не обіцяло лиха.

Щоправда ми згаяли багато часу шукаючи «вінєтку» на проїзд по Болгарських дорогах — на жодній заправці та в офісі в Созополі нам казали вінетка няма — тобто їх не було. А от знаки що тут потрібна вінєтка, і місцева поліція — були. Знайшли її аж в Бургасі, на великій заправці OMV — і там вперше нас підвів навігатор, спрямувавши на виїзд назад на трасу через двори в тупик.

Старбакс

Зате із цими блуканнями ми десь о 8 ранку опинились біля торговельного центру, де значився напис «Старбакс». І тут в охоронця ми дізнались по такий парадокс — Старбакс працює з 8:00, а ТЦ, де він знаходиться — з 8:30. Охоронець, доречі, глянувши на українські номери машини перейшов на російську (гаварі парускі, дарагой), і запропонував нам випити каву десь в іншому місці, бо кафе тук у нас многа. А дізнавшись, що ми приїхали саме в Старбакс, розвів руками, а потім раптово вирішив провести через чорний хід прямо в кафе. Тому, коли ТЦ відкрився, ми, вже скуштувавши відмінної кави, прямували в бік України.

Спочатку був автобан. Потім була нормальна по українським міркам дорога. А далі почалось — дорога стала пуста, ГПС впевнено показував повороти, знаки рекомендували знизити швидкість, я мужньо оминав ями. Тут на зустріч виїхали дві машини з українськими номерами — водії нервово чіплялись за кермо, очі були розплющені, їхали не більше 20. Коли ями стали на всю ширину дороги, я напевно прийняв такий самий вигляд. Спочатку я думав що цей жах зараз закінчиться (Євросоюз жеж!). Потім я думав що після Шумену буде краще. Потім я тільки перелазив через ями. Вони закінчились за ~30 км перед Сілістрою — спеціально заздалегідь, щоб їдучим в зворотньому напрямку машинам не мало сенсу вертатись. Доречі, на цій дорозі ми зустріли багато українських, російських та молдавських машин. Думаю всі вони проклинали свої ГПС.

Паром Сілістра-Келераш

Коли ми спитали на кордоні в українців що там з паромом і чи можливо там розрахуватись карткою — відповідь була «там цивілізації — нуль, яка картка!». Так от, паром (а точніше паромна переправа) — це така сукупність невідомо як тримаючихся на плаву металевих конструкцій, що в змозі за 25 лей переправити з одного на інший берег Дунаю машини та фури. При тому все супроводжується нереальним бардаком — машинами при заїзді та виїзді ніхто не керує, між щільно напакованими авто снують якісь діти, капітан з будки зі штурвалом на когось голосно кричить на румунській, а сортир — то тупо іржава кабінка із діркою в Дунай.

Оплату, доречі, приймають тільки в румунських леях готівкою, і якщо цього не знати (а про це ніде не написано), то тобі проштампують паспорт і все, гуд бай — всі обмінники лишились за кордоном. А для тих, хто все ж додумався спитати у прикордонників — перед кордоном снують кідали і міняють по невигідному курсу (ще є підозра що можуть впарити фальшиві леї, бо нам дали дві ну дуже різні десятки, але повезло — паром відправлявся, була черга і ретельно на гроші не дивились).

Келераш, доречі, це місто, схоже за структурою вулиць на київський Поділ — все строго квадратично та односторонньо, а от ГПС цього не знає.

Далі пряма дорога на Галац і на румунсько-молдавський кордон — прямо, в цілому номально, із деякими нюансами в вигляді старого шматка дороги на виїзді з Брейля, котрою вже ніхто не їздить, бо роздовбана вщент, а ГПС іншої не знає. Спіймали тут ще одну серйозну яму.

Кордони

Румунсько-молдавський кордон — знов таки самий бардачний кордон. Молдавани зажигають. Самі шлагбауми відкривать-закривають, лізуть з однієї черги в іншу, набиваються в зону контролю по двадцять машин (хоча можна по одній). Трохи не встиг — все, перед тобою вже впхались із сусідньої черги. Бувалі українці стають в чергу для ЄС, там спокійніше, а от ми опинились безпосередньо в вирі подій — так, що прикордонник особисто нас провів вперед — напевно жалісно було на нас дивитись.

Молдавський кордон — розмовляють російською, беруть 20 грн екологічний збір. Або 2 євро. Або 25 молдавськи лей (що значно дешевше). Нам повезло, бо кажуть банк на кордоні закривається на перерву, і приходиться чекати. А от дорога на Болград по Молдавії — це американські горки, з погіршеним покриттям. Я навіть не розумію, як там фури їздять.

Прикордонник на українській митниці вибачився, що нам доведеться чекати хвилин 7, бо перевіряють автобус. Також на українському кордоні є шипи на в’їзді та виїзді — так що ворог не пройде, можна спати спокійно.

По дорозі в Одесі є дві А-ля-Мінути: на окружній та на виїзді на Київ. Загалом від Одеси до Умані дорога ідеальна, жодного білого населеного пункту. Далі до Києва — покриття так собі, але до того можна відноситись спокійно, якщо хоч раз в житті проїхати тією жахливою дорогою в Болгарії.